Прекрасный край Прикарпатье. Колоритный. А главное, непредсказуемый и внезапный. Непредсказуемость – это когда ты берешь полрюкзака теплых вещей, глядя в прогноз, потом первые два дня умираешь от 30-градусной жары, а затем внезапно +10, дождь, каждую сухую вещь бережешь как алмаз Орлова, а единственные кроссовки – фиг с ними, ну чавкают, ну мокрые, обуем и пойдем, не сахарные… Колорит – это когда на первый же день подхватываешь місцеву говірку и даже между собой 90% разговоров по-украински. Это весело. А внезапность – это, например, дорога.


Вот, скажем, Ворохта-Верховина.

Сумбур и пара картинок, много по-украински.Подходим к автостанции посмотреть расписание – тут же коршуном кидается тетка с другой стороны улицы: Зачинено! Шо вам? – На Верховину. - Ондечки автобус стає, йдіть туди. Йдемо, чекаемо. Скільки до Верховини? – Та вам же ж в інший бік, то до Франківська! Випихуємо ще кількох туристів, виповзаємо поміж торбами і корзинами. Переходимо дорогу, чекаємо транспорт, сидячи на заборі, бо більше нема де. Залазимо майже по головах, бо прохід в автобусі «Еталон» не для сракатих украінських жінок з мішками картоплі, а для ельфів. Підступність місць на задньому ряду розуміємо, як тільки автобус від’їжджає. Можна брати гроші заодно й за атракціони. Автобус підскакує, як попкорн на сковорідці. Скаржуся: «Оля, у меня будет компрессионный перелом позвоночника!» Оля мовчки хитається, як пластикова собачка, що водії ставлять на торпеду. Катя руками тримає свій третій розмір. Смереки за вікном від тряски розпливаються в імпресіоністичну картину. Їдемо. Їдемо. «Поворот на Говерлу», «зупиніть тут», «зупиніть там», «чекайте, я ще торбу затягну».
Тридцять кілометрів з Ворохти до Верховини.
Година. Година! Виходячи в автобуса, хочеться обійняти водія на прощання і більше ніколи не бачитися. Пригадується анекдот про табличку "Нехай щастить". Привіт, Верховино!

А через день іхали до водоспаду Гук маршруткою Верховина-Івано-Франківськ.

Ну, як їхали… Десять хвилин їдемо – двадцять водій ллє воду в радіатор, маршрутка виходить покурити, найбільш активні або кому більше всіх треба доїхати, лізуть допомагати. Тріснув шланг, машина тече. Один пасажир біжить шукати пластикові пляшки в смітті, потім вся маршрутка набирає воду з річки. А шо, каністри у вас нема? Та хай вона сказиться, 320 гривень! Я якось так. А доїдемо? Ну, до Яремче може доїдемо, а там як вийде. А нам під Микуличином треба поворот до водоспаду. Та тут виходьте, он він. Йдемо у заповідник, обертаємося по дорозі – знову стоїть, ллє…

 

З Микуличина вибратися в неділю ввечері теж не так просто. Чи є автобуси, чи в них вже вечірній відпочинок - науці невідомо. Не пытайтесь покинуть Микуличин, в общем. Тому ловимо на дорозі львівский автобус до Ворохти, бо звідти і ближче, і відчуття більших шансів якось доїхати. По дорозі таки знаходимо в інтернеті якійсь розклад, за яким, якщо почекати годинку, таки буде автобус. Сидимо на заборі, навколо нарізає круги таксист, як хижа акула. То куди вам, дівчата? - А до Верховини. - Но по сто гривень і сідайте. - Та ми краще пішки підемо! - Ну-ну, та він не поїде, а он зараз и дощ буде... Нічо, в нас дощовички в кишеньках.
Сидить, цідить чергову пляшку пива і похитується, як кобра. По тій дорозі з п'яним водієм - та вже краже пішки...
Дід на лавці: а шо, ви у Верховину? А самі звідки? - А по нам шо, аж так видно? - Еееей, 30 кілометрів до тої Верховини, а я так не вмію говорити, як вони.
Таки приїхав. Ще раз 30 км, година часу, а там трошки пішки, потім в темряві по висячому мосту через Черемош - і вдома.

Дземброня: край географії.

А от ми ще їздили до Дземброні. Чорт його зна, навіщо: зранку зарядив дощ, температура «от слабого до умеренного», в нас ані взуття, ані спорядження, але ж все одно краще, ніж на роботі! Чи від незнання, що нас чекає, чи просто бо дурні…

Дземброня село в Верховинском районе Ивано-Франковской области Украины. Население по переписи 2001 года составляло 245 человек. (вікі)

Не насторожило навіть те, що у розкладі на автостанціі автобус на Дземброню тільки один – о 15.40. Питаю – як до Дземброні? Тітонька в касі каже: автобус на Шибене, там спитаєте, 10 гривень будь ласка. Приїждає пазік системи «дай боже доїхати», и починає пхатися народ. Баби голосно пересаджують пасажирів: жінку з немовлям – наперед, якогось Петра с хворою спиною – на місце іншого чоловіка, який сідає сусіду на коліна, суньтеся, суньтеся, тут ще один влізе, народу багато, ой а в мене яйця, та давайте сюди свою торбу, а я виходжу на повороті, не підкажете де Дземброня (о, туристи! нам треба стежити за ними!). Вирушаємо, розуміємо, що з Ворохти ми ще їхали як по пір’ячку. Унікальний феномен – дорога з дірок і каміння, тільки у нас! 24 км – півтори години. Катя, спитай у жінки, чи ще не виходити — Я не розумію, що вона каже! Виходимо за туристами, по дорозі до дверей питаємо ще три рази, чи нам тут.
Вилізли. Дощ, ліс, спантеличення, ознак життя не спостерігається. Хтось висовується с пазіка: вам ще отуди чотири кілометри до села. ШО?!? Злива. Дорога з глини і кінського гівна. Туристи с рюкзаками в дощовиках: Вам туди ж? А ви шо, без нічого? Та, ми просто прогулятися. Діти асфальту. В кедах и синіх поліетиленових дощовиках, у дівчат сумочки, розмірами схожі на клатчі: гроші і телефон – фоткатись. У мене – торбинка системи «мрія окупанта» з їжею на всіх: сім сосисок і три булочки. «Планета Шелезяка. Полезных ископаемых нет. Воды нет. Растительности нет. Населена роботами». Годинка пішки – ура, будиночки! Порожньо, тільки десь подалі мукають корови. Назустріч чоловік з відром. А тут автобуси є? Та є, тіко дуже рідко, а можна там на трасі (здригаюся) шось спіймати. Ну добре, тоді ми на гору.
По дорозі до полонини: збираємо суниці, бігаємо від корів (Маша, вона тобі нічо не зробить. – Вона на мене ДИХАЄ! стрибаю через перелаз. - Маша, в траві гадюки! Завмираю посеред лугу, роса, ноги вже мокрі по коліна, десь там гадюки, попереду корови, огорожа обнесена колючим дротом, нашо я сюди залізла і як вилізти назад?..), лякаємо зайця, дихаємо холодним кришталевим повітрям і дивимося на чудові карпатські краєвиди.

Але ж якось треба і назад. Спускаємося в село. Людей так і нема. Бачу в якомусь дворі дядьку, встромляю голову в огорожу і кричу: «Добрий день, а автобус тут де стає?» Він дивиться на мене, як на рогатого інопланетянина. Я: «Ну автобус… з Верховини… розклад… на автостанції…» Дядько: «Ну, є автобус. Стає. Та він же ж не вертає». Один автобус на день, як вони тут живуть? Чалапаємо до дерев`яного сарайчика з написом «Магазин Карпатські зорі», який, мабуть, бачив ще другу світову, а там – кавова машина, і гуцульска бабця така: а вам американо чи еспресо? (Ще раз мені десь скажуть «єсть только растварімий!» Навіть в сраці світу с одним автобусом на день баби в магазині-сараї роблять смачний еспресо!) Вам, каже, може тут де заночувати, бо автобуса нема. А на трасі (знову здригаюся, бо той жах дорогою назвати може тільки сліпа людина з повною нечутливістю тіла)? А там шось може буде, але рідко. І знову – кілометри глини, дощ скінчився, ноги мокрі, кросівки чавкають, ліс, дикі гуцули з бензопилами, річка, ще річка, краса невимовна, на 9-10 км таки ловимо дядьку на машині з Верховини і – сушитися, грітися.
А може, воно там тому й так добре, що автобус один раз на день і людей нема…

Додам, що після того всього дорога з Верховини до Івано-Франківська – три години болю, розпачу та змирення – то вже таке. Звикли.